Життя - яскраве!

На поворотах моїх думок - будьте обережні!


arcobaleno

Жінка-епоха.

Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох

Ліна Костенко. 

 

Сьогодні виповнюється  80 років великій Жінці. Справжній українці та поетесі.

«Мама, ну як можна ТАК писати? Як можна вигадати такі прості і в той же час надзвичайні рядки. Звідки у неї воно береться?» -  Я ніколи не могла збагнути, як можна так ГЕНІАЛЬНО писати. Для мене Ліна Костенко, напевно, назавжди залишиться найкращою українською поетесою усіх часів. Та найкраще про неї розкажуть її власні рядки. Нижче – деякі з моїх улюблених віршів та цитат з них.

З днем народження, Ліно Василівно!

 

 

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень — не з твоєї величі! 

+++

Обридли відьомскі шабаші фікцій 
і ця конфіскація душ під гармонь. 
І хочеться часом в двадцятому віці 
забитись в печеру і няньчить вогонь.

+++

Прощай, прощай, чужа мені людино! 
Ще не було ріднішого, як ти. 
О це і є той випадок єдиний, 
Коли найбільша мужність – утекти.

+++

Чорним струсом палеозою 
переламано горам хребти.

+++

В кишенях дня, залатаних терпінням, 
я кулаки до смерті донесу.

+++

І я прийшла не струшувать ренклод 
і не робить з плодів твоїх набутку. 
Чужі приходять в час твоїх щедрот, 
а я прийшла у час твойого смутку. 
+++

Куди ж тепер їй дітися? 
Безсмертя річ безвихідна. 
+++

Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.
+++

І я не я, і ти мені не ти. 
Скриплять садів напнуті сухожилля. 
Десь грає ніч на скринці самоти. 
Десь виє вовк по нотах божевілля.

+++

І хто всіляким ідолам і владам 
ладен кадити херувимський ладан, 
той хоч умре з набитим гаманцем, - 
душа у нього буде горобцем.

 

 

+++

Вечірнє сонце, дякую за день! 
Вечірнє сонце, дякую за втому. 
За тих лісів просвітлений Едем 
і за волошку в житі золотому. 
За твій світанок, і за твій зеніт, 
і за мої обпечені зеніти. 
За те, що завтра хоче зеленіть, 
за те, що вчора встигло оддзвеніти. 
За небо в небі, за дитячий сміх. 
За те, що можу, і за те, що мушу. 
Вечірнє сонце, дякую за всіх, 
котрі нічим не осквернили душу. 
За те, що завтра жде своїх натхнень. 
Що десь у світі кров ще не пролито. 
Вечірнє сонце, дякую за день, 
за цю потребу слова, як молитви.

+++

Коректна ода ворогам

Мої кохані, милі вороги! 
Я мушу вам освідчитись в симпатії. 
Якби було вас менше навкруги,— 
людина може вдаритись в апатію. 

Мені смакує ваш ажіотаж. 
Я вас ділю на види і на ранги. 
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж, 
мої гантелі, турники і штанги. 

Спортивна форма — гарне відчуття. 
Марудна справа — жити без баталій. 
Людина від спокійного життя 
жиріє серцем і втрачає талію. 

Спасибі й вам, що ви не м’якуші. 
Дрібнота буть не годна ворогами. 
Якщо я маю біцепси душі — 
то в результаті сутичок із вами. 

Отож хвала вам! 
Бережіть снагу. 
І чемно попередить вас дозвольте: 
якщо мене ви й зігнете в дугу, 
то ця дуга, напевно, буде вольтова. 
+++

Вже почалось, мабуть, майбутнє. 
Оце, либонь, вже почалось… 
Не забувайте незабутнє, 
воно вже інеєм взялось! 
І не знецінюйте коштовне, 
не загубіться у юрбі. 
Не проміняйте неповторне 
на сто ерзаців у собі! 
Минають фронди і жіронди, 
минає славне і гучне. 
Шукайте посмішку Джоконди, 
вона ніколи не мине. 
Любіть травинку, і тваринку, 
і сонце завтрашнього дня, 
вечірню в попелі жаринку, 
шляхетну інохідь коня. 
Згадайте в поспіху вагона, 
в невідворотності зникань, 
як рафаелівська Мадонна 
у вічі дивиться вікам! 
В епоху спорту і синтетики 
людей велика ряснота. 
Нехай тендітні пальці етики 
торкнуть вам серце і вуста.

+++

Життя іде і все без коректур. 
І час летить, не стишує галопу. 
Давно нема маркізи Помпадур, 
і ми живем уже після потопу. 
Не знаю я, що буде після нас, 
в які природа убереться шати. 
Єдиний, хто не втомлюється, – час. 
А ми живі, нам треба поспішати. 
Зробити щось, лишити по собі, 
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, 
щоб тільки неба очі голубі 
цю землю завжди бачили в цвітінні. 
Щоб ці ліси не вимерли, як тур, 
щоб ці слова не вичахли, як руди. 
Життя іде і все без коректур, 
і як напишеш, так уже і буде. 
Але не бійся прикрого рядка. 
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. 
Не бійся правди, хоч яка гірка, 
не бійся смутків, хоч вони як ріки. 
Людині бійся душу ошукать, 
бо в цьому схибиш – то уже навіки

+++

 Осінній день березами почавсь. 
Різьбить печаль свої дереворити. 
Я думаю про тебе весь мій час. 
Але про це не треба говорити. 

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви». 
Чи ж неповторне можна повторити? 
В моїх очах свій сум перепливи. 
Але про це не треба говорити. 

Хай буде так, як я собі велю. 
Свій будень серця будемо творити. 
Я Вас люблю. О як я Вас люблю! 
Але про це не треба говорити

Очима ти сказав мені: люблю. 
Душа складала свій тяжкий екзамен. 
Мов тихий дзвін гірського кришталю, 
несказане лишилось несказанним. 

Життя ішло, минуло той перон. 
гукала тиша рупором вокзальним. 
Багато слів написано пером. 
Несказане лишилось несказанним. 

Світали ночі, вечоріли дні. 
Не раз хитнула доля терезами. 
Слова як сонце сходили в мені. 
Несказане лишилось несказанним.

ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ 

Той клавесин і плакав, і плекав 
чужу печаль. Свічки горіли кволо. 
Старий співак співав, як пелікан, 
проціджуючи музику крізь воло. 

Він був старий і плакав не про нас. 
Той голос був як з іншої акустики. 
Але губив під люстрами романс 
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки. 

На голови, де, наче солов'ї, 
своє гніздо щодня звивають будні, 
упав романс, як він любив її 
і говорив слова їй незабутні. 

Він цей вокал підносив, як бокал. 
У нього був метелик на маніжці. 
Якісь красуні, всупереч вікам, 
до нього йшли по місячній доріжці. 

А потім зникла музика. Антракт. 
Усі мужчини говорили прозою. 
Жінки мовчали. Все було не так. 
Їм не хотілось пива і морозива. 

Старий співав без гриму і гримас. 
Були слова палкими й несучасними. 
О, заспівайте дівчині романс! 
Жінки втомились бути не прекрасними.

І все на світі треба пережити, 
І кожен фініш – це, по суті, старт, 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт. 

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть. 

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено, 
Хай буде вік прожито, як належить, 
На жаль, від нас нічого не залежить... 

А треба жити. Якось треба жити. 
Це зветься досвід, витримка і гарт. 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт. 

Отак як є. А може бути й гірше, 
А може бути зовсім, зовсім зле. 
А поки розум од біди не згірк ще, – 
Не будь рабом і смійся як Рабле! 

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть. 

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено. 
Єдине, що від нас іще залежить, – 
Принаймні вік прожити як належить.

   Страшний калейдоскоп: 
в цю мить десь хтось загинув. 
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин. 
Розбився корабель. 
Горять Галапагоси. 
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин. 
Десь вибух. 

Десь вулкан. 
Руйновище. 
Заглада. 
Хтось цілиться. 
Хтось впав. 
Хтось просить: 
«Не стріляй!» 
Не знає вже казок Шехерезада. 
Над Рейном не співає Лореляй. 

Летить комета. 

Бавиться дитя. 
Цвітуть обличчя, острахом не стерті. 
Благословенна кожна мить життя 
на цих всесвітніх косовицях смерті!

Страшні слова, коли вони мовчать, 
коли вони зненацька причаїлись, 
коли не знаєш, з чого їх почать, 
бо всі слова були уже чиїмись. 

Хтось ними плакав, мучивсь, болів, 
із них почав і ними ж і завершив. 
Людей мільярди і мільярди слів, 
а ти їх маєш вимовити вперше! 

Все повторялось: і краса, й потворність. 
Усе було: асфальти й спориші. 
Поезія - це завжди неповторність, 
якийсь безсмертний дотик до душі.

+++

Блюстителі, халтура — ваше хоббі. 
Ви, фабріканти вір і недовір, 
зробити вам би по духовній пробі — 
вас забракує кожен ювелір. 

Номенклатурні дурні, бюрократи, 
пласкі мурмила в квадратурі рам! 
Ваш інтелект не зважать на карати, 
а щонайбільше просто на сто грам. 

Поету важко. Він шукає істин. 
Ми — джини в закоркованих пляшках. 
А ви, хто ви, які ж ви комуністи? 
Ви ж комунізм вдавили в пелюшках! 

Ви вже його сточили, як хробаччя. 
Поезія для ваших топок — торф. 
Оце щоб ваші методи побачив,— 
від заздрощів би луснув Бенкендорф. 

Нелегко вам. Криваві краплі глоду 
крізь наші вірші виступлять колись… 
Не говоріть від імені народу,— 
розперетричі ви йому впеклись! 
+++

Шипшина важко віддає плоди. 
Вона людей хапає за рукава. 
Вона кричить: - Людино, підожди! 
О, підожди, людино, будь ласкава. 
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш! 
Одна пташина так мене просила! 
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. 
І просто осінь щоб була красива.

 


Рекомендовать запись
Оцените пост:
Средняя оценка: 5.0 (2)

Показать смайлы
 

Комментариев: 22

Рекомендував цей запис
Рекомендовал эту запись
Усі рекомендації - Ліни Костенко))
Рекомендовал эту запись
Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати.
Рекомендував цей запис
Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки. Л.К.
Рекомендував цей запис

с утра читала материал о ней!

І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт
Рекомендував цей запис
В епоху спорту і синтетики людей велика ряснота. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.
Рекомендував цей запис
...І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі. Не проміняйте неповторне на сто ерзаців у собі! Л.К
Один з найулюбленіших: Гуде вогонь – веселий сатана, червоним реготом вихоплюється з печі… А я чолом припала до вікна, і смуток мій бере мене за плечі. Сама пішла світ за очі – аби знайти від тебе крихту порятунку. Мої думки, як дикі голуби, в полях шукали синього притулку. Сама втекла в сніги, у глухомань, щоб віднайти душевну рівновагу. І віднайшла – гірку печаль світань. І п'ю, немов невиброджену брагу. І жду якогось чуда із чудес. Читаю ніч, немов би чорну книгу. Якщо кохаєш – знайдеш без адрес оцю хатину за морями снігу. І відпливаю поночі одна на кризі шибки у холодний вечір. І спить в печі веселий сатана, уткнувся жаром в лапи головешок. І так до самих синіх зоряниць, до світанкових поїздів ячання – до безміру, як в темряві зіниці, тривожно шириться чекання…
унікальна Людина, геніальна творча особистість і надзвичайна Жінка.. многая літа!
Рекомендував цей запис

її поезія чудова

Elizabeth’s appetite is to lift the casting to a new realm, and to London abounding of action and adaptation of could could cause inspiration, adeptness a alternation of alpha and acquiescently adumbrative of the abatement Pandora jewelry candied assets. Elizabeth’s all-embracing associate and exhausted dreams, there is no agitation that will exhausted the anxiety to advance to accession raze.

 



Моя статистика

Календарь
Декабрь
ПнВтСрЧтПтСбВск
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Моє відео

Случайное видео со мной

Моё видео


Опрос

• Что же все-таки важнее: чтобы было легко тебе или чтобы было легко с тобой?



Опрос

Три вещи, которые вы возьмете с собой на необитаемый остров:



Опрос

Одна вещь, которую вы бы изменили в этом мире


ОБОЗ.ua